ПАМ'ЯТАЙМО І МИ СВОЇХ ГЕРОЇВ.
СЬОГОДНІ 10-го БЕРЕЗНЯ 2019 РОКУ МИНАЄ 25-РОКІВ З ДНЯ ЗАГИБЕЛІ НАЧАЛЬНИКА КАРНОГО РОЗШУКУ УЖГОРОДСЬКОГО МІСЬКВІДДІЛУ МИКОЛИ БОБЯКА.
Микола Боб'як родом із мальовничого села Космач Івано-Франківської області.
Про це на фейсбук сторіці пише Ужгородська районна організація ветеранів та пенсіонерів МВС України.
"Це сталося 10-го березня 1994 року. Від кулі злочинця поліг начальник карного розшуку Ужгородського міськвідділу міліції майор Микола Боб’як. Микола родом із мальовничого села Космач Івано-Франківської області. У гірському селі разом з братами він вчився жити правдою, мріяв про далекі світи, прагнув до знань. Вступив у Тернопільський педінститут, після закінчення якого волею долі опинився на Закарпатті, в міліції. Закарпаття привітно зустріло гуцульського хлопця. Тут він зумів застосувати не тільки свої педагогічні знання, але й вроджену простоту та життєву мудрість. Став працювати дільничним інспектором служби у справах неповнолітніх ужгородської міської міліції. Підліткова злочинність, дитяча бездоглядність, так звані “проблемні” діти – питання, якими щодня займався молодий міліцейський “Макаренко”. По закінченні Київських вищих курсів МВС Микола Миколайович став працювати заступником командира дивізіону відділу позавідомчої охорони при Ужгородському МВВС, відтак – у відділенні карного розшуку. Саме тут пройшов нелегкий шлях від оперуповноваженого до начальника підрозділу. Але тут чекала його й підступна куля… – Була 20-а година вечора, коли я прийняв повідомлення про пограбунок на вулиці Ужанській, –згадує тодішній оперативний черговий Ужгородського міськвідділу міліції Володимир Танчинець. — Микола, який вже збирався додому, стояв біля мене. Він знав, що основна слідчо-оперативна група на виїзді, тож не роздумуючи ні секунди, вирішив їхати на місце скоєння злочину… Опісля багато-хто із знайомих запитував мене, чому на Ужанську виїхав сам начальник карного розшуку, а не його підлеглі? Микола Миколайович не міг по-іншому – такий вже у нього був характер. Він ніколи б не відправив під кулі свого підлеглого, щоб самому в цей час відсидітися в кабінеті. Це було його правилом – на найскладніші завдання іти самому. Разом з молодим оперативником начальник розшуку службовою машиною виїхав на місце злочину. На Ужанській вулиці у темряві розгледіли дві чоловічі постаті. Один тримав ніж біля горла іншого… – Міліція! Кинь зброю! – наказав майор. Для нападника це було несподіванкою. Озирнувшись, побачив міліціонерів. Кинувся навтьоки, заставивши й свою жертву бігти з ним по залізничних коліях. Майор Боб’як зробив попереджувальний постріл у повітря. Із темряви також загриміли постріли. Стріляв другий грабіжник, який ховався за насипом. Стріляв підступно, у спину. Двічі поранив Миколу в ногу. Падаючи на землю, правоохоронець повернувся у бік, звідки долинали постріли, і відкрив вогонь у відповідь. Мить – і ще дві кулі вп’ялися Миколі в шию та обличчя. Молодий оперативник, підхопивши тіло свого начальника, затиснув рукою рану на його шиї, з якої фонтанувала кров… Підступних убивць затримали через кілька годин. Це були два військові, які, маючи вогнепальну зброю, вирішили того фатального вечора “рекетнути” одного з ужгородців. Однак Микола про це вже не дізнався – дорогою в лікарню він помер від втрати крові… – Тієї злощасної ночі у чергову частину зателефонувала Магдалина, дружина Миколи,–продовжує В.Танчинець.– Ще нічого не знаючи про трагедію, попросила покликати до телефону чоловіка. Мовляв, ми з сином Тарасиком не можемо його дочекатися. Я був готовий до чого завгодно, тільки не до цього дзвінка. Кілька секунд збирався з духом, відтак якомога спокійніше відповів: “Він на виїзді…” Магдалині було лише 23, коли в її щасливе сімейне життя увірвалося страшне горе. Як вона це пережила, відомо лише їй.
Катерина КИЙОВИЧ, "
